Особливості музеєфікації традиційної етнохореографічної спадщини українців – Анатолій БОГОРОД

Стаття Питання збереження хореографічної інформації завжди турбувало мистецькі кола різних країн, починаючи з появи древніх великих держав: Єгипту, Древньої Греції, Древнього Рими, Древньої Індії, Древнього Китаю та ін. Не менш важливим воно сприймалося й нецивілізованими племенами, в яких була розвинула танцювальна ритуалістика [6].

Загалом ці ідеї були тісно пов’язані з проблемами нотування і нотації – створення універсального хореографічного письма (так би мовити, “хореонотації”), за допомогою якого відомі хореографи і балетмейстери намагались записати і зберегти визначні балети для майбутніх поколінь.

Враховуючи увесь наявний хореографічний досвід України і світу – від найдавніших рисунків на скелях і до методу відеофіксації, від використання музичної нотації – нотного стану (“бенешографії) до “лабанотації” [7, с.80; 4], варто зауважити: що кращого і найбільш практичного способу запису і збереження хореографічної інформації аніж відео чи кінофіксація, людство нічого досі не створило. У зв’язку з цим, перші практичні методи нотації хореографічного матеріалу почали з’являтись і масово використовувати переважно на початку 20 століття.

В Україні спробами зафіксувати будь-яку хореографічну інформацію першими переймалися переважно етномузикологи й композитори (М.Лисенко, В.Верховинець, А.Гуменюк), які нотували найпростіші форми танцювальної культури українців – хороводи та танки-ігри. Проте, основним і визначним писемним джерелом, в якому повноцінно і всебічно використано кілька методів запису етнохореографічною інформації, можна вважати підручник з традиційного танцю українців – книгу Василя Верховинця (Костіва) “Теорія українського народного танцю” [2], опубліковану в 1919 році.

Варто зауважити, що подібні методи запису хореографічної інформації були створені, в першу чергу, для нотації класичних балетів, але відомі балетмейстери-постановники минулого і, зокрема, ХХ століття не наважувалися записувати величезні художні хореографічні “полотна” жодним із існуючих методів нотування танців. Більше того, наявні методи фіксації танців могли згодитись більше для нотації простих хореографічних форм – традиційних народних танців. У радянський період виходило багато репертуарних збірників зі сценічними (чи як тоді було прийнято називати – “народно-сценічними”) танцями. Для фіксації бальної хореографії та зразків класичного балету ці способи запису народної танцювальної творчості виявились незручними, непридатними і непрактичними.

Якісною, і чи не єдиною, достойною та серйозною заміною різноманітним графічним способам фіксації хореографічної інформації стала відеофіксація і кінофіксація, з обов’язковим залученням (використанням) інших допоміжних методів нотації танцю: фотографічного, графічно-візерункового, літературно-описового, потактного та інших способів.

Таку методику фіксації етнохореографічної інформації пропонував і перший український етнохореограф-теоретик Василь Верховинець (Костів) ще на початку ХХ ст. у праці “Теорія українського народного танцю”. Але для сучасної хореографічної науки його поради є наївними і малопрактичними: “Щоб зафіксувати народний танець однієї пари, яка танцює в гурті, потрібні кіноапарат і два фахові записувачі танцю. Кіноапарат сприймав би танець у цілому, як картину, один фахівець записував би рухи парубочі, а другий – рухи дівочі. Така колективна праця – це праця майбутнього” [2, с. 87]. Практично і багаторазово доведено: що відеокамер чи кінокамер має бути кілька, включно з камерами, які записують “великі (крупні) плани” чи окремі ділянки тіла танцівників та їх емоційний стан. Робота тих двох запланованих фахівці-хореографів, які стежать під час виконання танцю один за рухами парубка, а інший – за рухами танцівниці – зайва і її варто було б перенести в хореографічну лабораторію чи кабінет (за письмовий стіл), з можливістю багаторазового перегляду відзнятих танців чи їх конкретних елементів. Без правильної наукової організації процесів записування, розшифрування і збереження, всіх існуючих танців, питання музеєфікації піднімати недоречно або передчасно. Або ж, доведеться задовольнятись лише загальними кіно- чи відеозаписами зафіксованих танців.

У 2004 році в Україні, зокрема в Кропивницькому (колишньому Кіровограді), нарешті, почали реалізовувати ідею створення Музею Танцю [8]. Провінційний музей сценічного танцю із претензійною назвою “Музей історії українського хореографічного мистецтва” був створений на території державного заповідника-музею І. Тобілевича (Карпенка-Карого) “Хутір Надія”. Музей працює на правах відділу обласного краєзнавчого музею і його фонди нині налічують понад 4800 експонатів з України та української діаспори. Основну кількість фондового зібрання складають матеріали, які протягом тривалого часу збирали Б. Кокуленко та керівник заслуженого ансамблю народного танцю України “Ятрань” В. Босий. Окрім того, частину матеріалів надіслали керівники відомих українських хореографічних колективів А. Кривохижа, М. Вантух, А. Коротков (автор книги “Все про танець”), А. Червінська та ін. Загалом, це – документи, фото, афіші та програми виступів, газетні та журнальні матеріали, оригінальні предмети, зокрема танцювальні костюми, нагороди та сувеніри з багатьох країн світу. Так, у 6 експозиційних залах музею задумано і вже частково наповнено і представлено музейними матеріалами такі розділи:

  • Театр корифеїв та зародження українського сценічного танцю;
  • перший тріумф українського танцю у світі (1935 р., Лондон) [3];
  • професійні хореографічні колективи України від П.Вірського та дотепер;
  • заслужені самодіяльні колективи українського танцю в Україні;
  • український танець за кордоном, колективи української діаспори;
  • найкращі хореографічні школи України;
  • діяльність Національної спілки хореографів України та її осередків на місцях [8].

Загалом, Україна відстала більш як на півстоліття в питанні “музеєфікації” хореографічної спадщини народу. Бо, наприклад, Музей танцю у Швеції (Стокгольм) був створений ще у 1953 році хоч і був відкритий у підвалі Королівського оперного будинку [9].

Все почалося з Міжнародного архіву танцю, зібраного в Інституті танцю, який був створений у 1933 році в Парижі. Так ідея створення і відкриття Музею танцю була реалізована вже через 20 років.

Перспективна мета і завдання Музею дуже амбітна – “показати танець у всіх його формах і проявах в усьому світі”, хоча перші його фонди складались лише з матеріалів Балету Сайдос і неєвропейської хореографічної експозиції – приватної колекції, зібраної засновником Балету Сайдос – шведом Рольдом Марі [9].

На диво чи на жаль, у Києві й досі не існує Музею танцю, хоч танцювальні традиції і танцювальна спадщина українців, принаймні сценічна, дивує світ ще з 1935 року [3].

Але 2017 р. в стінах Національного центру народної культури “Музей Івана Гончара” виникла ідея створення “Музею традиційного танцю”, враховуючи вагому і важливу обставину, що кожної весни (набличено до дати відзначення Дня Музеїв), починаючи з 2015 року, в Музеї організовується і проводиться “Ніч традиційного танцю” із залученням кращих інструментальних етногуртів (т.зв. “троїстих музик”) з Києва, Полісся, Гуцульщини, Бойківщини і Поділля.

Відеохроніки цих “Ночей традиційного танцю”, організованих і проведених під керівництвом Мирослави Вертюк (керівника дитячого фольклорного гурту “Орелі”) поступово і постійно накопичуються в Інтернеті, хоч одночасно зразки традиційного танцю у первинному і вторинному виконанні безсистемно і безумовно з’являються на приватних та офіційних каналах YuoTube. Найбільші з них:

  • колекція традиційних танців з українських сіл, зібрана у фольклорно-етнографічних експедиціях пісенно-інструментальним етногуртом “Божичі” (керівники: Ілля Фетисов і Сусанна Карпенко);
  • колекція традиційних танців, зібрана Олегом Бутом (кер. інструментального етногурту “Буття”);
  • колекція традиційних танців, зібрана Ганною Коропниченко (кер. етногурту “Многая літа”);
  • колекція традиційних танців, зібрана співочим гуртом “Муравський шлях” (кер. Галина Лук’янець);
  • колекція традиційних танців, зібрана етнохореографом Анатолієм Богородом, упорядником першої колекції відеозразків традиційних танців;
  • добірка традиційних танців сьогодення, зібрана Катериною Міщенко,старшим науковим співробітником НЦНК “Музей Івана Гончара”;
  • деякі зразки традиційних танців з фондів НЦНК “Музей Івана Гончара”, записані професійним відеооператором Володимиром Хоменком (на замовлення відділу нематеріальної культурної спадщини НЦНК “МІГ”).

Окрім цього, варто зазначити інших музикознавців та поодиноких ентузіастів, які свої записи традиційних танців розміщають в інтернеті (Віктор Ковальчук, Михайло Хай, Вікторія Гавриленко, Маргарита Скаженик, Олег Коробов, Ірина Клименко, Ірина Данилейко, окремі професійні відеооператори та аматори, які постійно записують сучасні і традиційні українські весілля, народні забави, фольклорні фестивалі, конкурси і концерти).

Варто згадати і потужну діяльність окремих етнохореографів-аматорів, які постійно цікавляться, стежать і записують етнохореографічні заходи великих українських міст Києва, Львова, Рівного, Франківська, Тернополя, Вінниці, окремих співробітників Обласних центрів народної творчості і особливо – Андрія Ковшера (м. Київ).

Для збереження і поширення зникаючої і занепадаючої етнохореографічної спадщини українців, в НЦНК “Музей Івана Гончара” за сприяння керівництва (зокрема, Генерального директора Петра Гончара), з 2005 року активно функціонували і функціонують дві нині відомі етнохореографічні школи: Школа традиційного танцю Іллі Фетисова (“Божичі”) і Школа традиційного танцю Олега Бута (“Буття”) – учня Іллі Фетисова.

Маловідомою, майже непоміченою стала “Школа українського традиційного танцю” (кер. А.Богород – провідний фахівець-етнограф Центру фольклору та етнографії КНУ ім.Т.Шевченка), яка була створена за активного сприяння визначної української фольклористки професорки Лідії Дунаєвської при кафедрі фольклористики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка [5]. Нині чільне місце в діяльності Центру займає проведення майстер-класів з традиційного танцю (кер.С.Лещинська) [10].

Ось тому і виникла амбітна ідея “музеєфікації” етнохореографічної інформації на базі Музею Івана Гончара – спочатку у вигляді створення, упорядкування і документування найповнішого Каталогу всіх різновидів традиційної етнотанцювальної спадщини України.

Практичні кроки, спрямовані на повноцінну каталогізацію, музеєфікацію і професійну класифікацію етнохореографічної традиційної спадщини України, позбавленої руйнівних догм радянської академічної хореографії і надбань сценічної професійної та самодіяльної творчості, вражають своєю сміливістю, неповторністю та об’ємністю.

Так в НЦНК “Музей Івана Гончара” в 2019 році, із благословення і безумовної підтримки Генерального директора Петра Гончара, було розпочато розробку повноцінної повномасштабної класифікації усієї традиційної етнохореографічною спадщини українців (А.Богород) для створення музейної бази з найякісніших та найпрезентабельніших відеозразків традиційної танцювальної культури України.

Одночасно було оцифровано і зібрано в електронних бібліотеках інтернет-простору більшість книг і публікацій, присвячених питанням і проблемам української традиційної етнохореографії та етнохореології. Близько 500 публікацій, з яких створена найповніша і найякісніша електронна наукова інформаційна База НЦНК “Музей Івана Гончара” – найбільша етнохореографічна електронна бібліотека, аналогів якій не існує в Україні, ні в діаспорі, ні загалом у світі.

Окрім цього був створений і почав функціонувати в деморежимі відео-канал-каталог на YouTube – “Традиційні танці України” [1], який нині налічує близько 1500 відеозразків традиційного танцювального фольклору, майже 800 з-поміж яких зафіксовано в Україні. Мета цього YouTube-каналу – створити найповнішу колекцію традиційних танців, танцювальних мелодій і танцювальних пісень у первинному і вторинному побутуванні (існуванні, виконанні).

Крига скресла. На часі створення найпотужнішого наукового етнохореологічного електронного ресурсу, на якому планується розмістити найповніші відомості про українські народні несценічні танці – обрядові та побутові (пост-обрядові, необрядові, позаобрядові). Це ті танці, які, насамперед, створювалися, з’явилися і побутували для участі в них всіх охочих. Також на ньому будуть міститися відомості про дослідників народного традиційного танцю та про етнохореографів, які у своїй творчій діяльності вдало використовували й використовують український танцювальний фольклор. Зокрема, буде зібрано окремо танці у первинному, вторинному і сценічному побутуванні (існуванні, виконанні) та музичний супровід до них і найповніший словник традиційних назв танців з науковим коментарем до кожного з них.

 

Список використаної літератури:

[1]. UA Tanci: [Традиційні танці України] / упор. старші наук. співроб-ки: А.Богород, К.Міщенко [Мережеве джерело]. – Точка доступу: [на 27.10.2020] https://www.youtube.com/channel/UC3vCpZvnW4rkJc5Jz7McLvg

[2]. Верховинець В. Теорія українського народного танцю. – К.: Музична Україна, 1990. – 149 с.

[3]. Верховинець Я. Як виник і був заборонений “Лондонський гопак” / Ярослав Верховинець, Марія Сівкович // Народна творчість та етнографія. – 1993. – № 4. – С. 17–22.

[4]. Кажан В. Власні імена та їх похідні в термінології хореографічного мистецтва / Валентина Кажан, Раїса Калініна // Філологічні студії. – 2012. – № 8. – С. 57–67.

[5]. Кафедра фольклористики Інституту філології КНУ ім.. Тараса Шевченка [Мережеве джерело]. – Точка доступу [на 27.10.2020]: https://philology.knu.ua/struktura-if/kafedry/kafedra-folklorystyky/

[6]. Королева Э. Ранние формы танца. – Кишинев: Штинца, 1997. – 216 с.

[7]. Мостова І. Художньо-мистецькі аспекти ідентифікації народних танців Слобожанщини в контексті соціокультурного розвитку регіону: дис. канд. мист. / Ірина Мостова. – Х., 2019. – 212 с.

[8]. Музей історії українського хореографічного мистецтва [Електронний ресурс]. – Режим доступу [недоступне посилання з липня 2019]: http://www.regionalmuseum.kr.ua/muzh01_u.html

[9]. Музей танцю у Стокгольмі (2019) [Мережеве джерело]. – Точка доступу [на 27.10.2020]: http://dance.knukim.edu.ua/muzej-tancyu-u-stokgolmi/

[10]. Центр фольклору та етнографії [Мережеве джерело]. Точка доступу [на 27.10.2020]: https://philology.knu.ua/struktura-if/tsentry/tsentr-folkloru-ta-etnohraf/

27 жовтня 2020 року

(Стаття підготовлена для виступу на ІІІ-тій Всеукраїнської науково-практичної конференції (з міжнародною участю) «Культурно-історична спадщина України: перспективи дослідження та традиції збереження», 6 листопада 2020 року.

 

22 Жовтня 2020   (оновлено 10.11.2020)   //   Категорії: ВСЕ РАЗОМ, Статті       Автори:            
Навігація

Наступна публікація: