Нещодавно Україна відзначила чергову річницю з дня проголошення Акту про незалежність, але й досі не з’явилося жодного ґрунтовного наукового дослідження про український народний танок.
Нині можна назвати ряд науковців і дослідників, які у своїх працях порушували деякі питання народного танцю українців, або подавали деякі зразки танцювальної культури українського народу: Оскар Кольберг, Микола Сумцов, Володимир Шухевич, Роман Герасимчук (західні регіони України), Василь Верховинець, Василь Авраменко, Андрій Гуменюк, Кім Василенко, Олекса Степовий, Юрій Станішевський та ін., але усіх цих надбань не досить, щоб відповісти на питання: що ж таке “український народний танець”. Сучасна українська хореографічна наука зайнята переважно питаннями “розвитку” класичного балету, сценічного українського танцю і бального танцю (європейського та латиноамериканського). Становище, в якому знаходяться дослідження українського народного (фольклорного) танцю, вкрай незадовільне.
В той час, коли у державах, що межують з Україною, виходять праці про народні (фольклорні) танці білорусів росіян (Голейзовский. Образы русской хореографии. – М., 1966), молдаван, болгар, угорців, поляків та ін. в Україні припинилися на державному рівні дослідження українського народного танцю, а всю увагу свою державні органи і установи, що підзвітні Міністерству культури України, звертають переважно на сценічне танцювальне мистецтво.
В школах, студіях, хореографічних училищах та інститутах культури навчають лише сценічним танцям, називаючи їх “народними”. Жодне з відділень і кафедр, що створені при багатьох навчальних закладах мистецтва не готує знавців української народної/фольклорної/ хореографії. Немає в Україні центру, де б збиралася уся інформація про танцювальну народну культуру українців.
Чимало відомості про танцювальну культуру українського народу переховується в художніх джерелах як давньої, так і сучасної літератури, але жоден із науковців не брався досліджувати це багатство національної культури.
Відомий дослідник українського народного танцю Андрій Гуменюк користався, наприклад, тими місцями з поезії Т.Шевченка, які нагадували деякі танці та рухи українського танцю ХХ століття, але скептично ставився до тих відомостей, які залишили письменники у своїх творах. Дійсно, з погляду наукового, свідчень про танці, які містяться в художніх творах українських письменників, не досить, щоб робити якісь ґрунтовні висновки про танці українців, але заперечувати цінність цих свідчень також не можна. Примітний факт: жоден з письменників, що у своїх творах використовували описи народних українських таночків, ніколи не вигадували нових назв танців, нових неіснуючих в народі рухів Письменники, що наважувалися писати про українські танці, відвідували ті місця, де українська молодь заводила свої танці. Це були вечорниці, вулиці, свята, весілля. Усі письменники, які в творах використовували описи таночків, крім того, вміли їх танцювати, тим більше, що дитинство і юність цих письменників проходила в українських селах.
Найдавнішими відомостями про назви українських танців е згадки в поемі “Енеїда” Івана Котляревського. Він подає, чи не вперше, назви танців і рухів до них: “Горлиця”, “Зуб”, “По балках”, “Санджарівка”, “Метелиця”, “Гоцак”, “Журавель”, “Дудочка”, “Вегеря”; рухів – викрутас, вихиляс, третяк, гайдук. Твір цей був написаний у 1796 році, майже, через 20 років після розгрому Січі запорізької Катериною ІІ, коли пам’ять про ті часи була ще сильною в народі.
З часу “Енеїди” кожен з письменників у своїх творах користувався танцювальними знаннями українського народу в більшій чи меншій мірі. Одні ставилися до танців з пошаною, інші використовували для відображення негативних персонажів своїх творів.
Зразковим прикладом такого негативного свідчення про українські танці е збірка художніх творів українських письменників ХІХ ст. “Огненний змій” (К.: Молодь, 1990/. В оповіданні Сомова Ореста “Київські відьми” йдеться про “відьомський базар на Лисій горі, за Києвом, де було повно чаклунів, упирів, вовкулаків, полісунів, домовиків і різних інших чуд небачених і не чуваних… Тут валка старих, зморщених, як гриби, відьом водила журавля, пританцьовуючи, гоцкаючи сухими своїми ногами, ще й приспівуючи таким голосом, що хоч вуха затуляй. Далі довготелесі полісуни навприсядки гасали з дрібнолюдками. В іншому місці беззубі, хирляві відьми верхи на мітлах, лопатах і коцюбах поважно і статечно, наче вельможні пані, танцювали польку з сивими, потворними чаклунами… Молоді чарівниці з божевільним несамовитим сміхом і зойком, наче п’яні бабенції на весіллі, витанцьовували горлицю і метелицю з кучматими водяниками, що мали мармизи, вимащені на два пальці багном. Грайливі, щасливі русалки бавилися в дудочку з упирями. Крик, галас, тупіт, шамотіння, пронизливий скрип і посвисти пекельних сопілок і пищалок, співи і вереск чортенят і відьом – все це було розбуялим, диким, збісованим, а зі всім тим видно було, що ота страшна наволоч від душі веселиться. …Насилу вдалося упізнати Федорові Катрусю, котра витинала козачка і вихилялась наче пава…” (с. 59-60).
Подібне ставлення до танців та їх виконавців переважало серед письменства того часу. І, навіть, тоді, коли розвинувся інтерес до пісенно-музичної культури українського народу і багато інтелігентів почали збирати думи, балади, легенди, казки, приказки та ін., відомості про танці залишали поза увагою. Танцювальну культуру українського народу сприймали як найнижчий прояв культури народу, а танцювальні пісні, які супроводжували танці, прозивали “триндичками”…
Коли і як склалося таке ставлення до танцювальної культури народу?
Відомості, які формували суспільну свідомість писемного люду, можна знайти в давніх християнських літописах і антиязичницьких повчаннях християнських проповідників, в деяких царських указах і гетьманських універсалах минулих століть. Так, наприклад, в Літописі Нестора повідомляється:
“Диявол обманює, хитрощами перевалюючи нас від бога: трубами, і скоморохами, і гуслями і русаліями…) В іншому місці Літопису розповідається про монаха Черня-Ісакія, який, начебто, постраждав від “бісів” “…І була їх повна келія. І сказав один із бісів, якого звали “Христос”:
– Візьміть сопілки, бубни і гуслі і тніть, хай нам Ісакій потанцює!
І утнули вони в сопілки, гуслі і бубни, і стали ним забавлятися, і, стомивши його, залишили його ледве живого і пішли.” (Літопис Руський. – К.: Дніпро, 989. – с. 117)
Немає жодного літопису чи послання, де б танцю надавалося позитивного значення, чи сповіщалося б без брутального паплюження. Танці, які український народ споконвіку присвячував Богам, танці, якими українці колись славили світ Прав (світ Богів), танці, якими народ обряджав усі свої свята і ритуали, в епоху християнства перетворилися в “офіру Сатані” і “богопротивну справу”.
В листі до князя Острозького в 1599-1600 року християнський проповідник застерігав усіх християн: “На Григорія мученика свято диявольське, під час якого на поле. йдучи, сатані офіру ТАНЦЯМИ І СКОКАМИ чините, знищіть, бо гнівається Григорій мученик на вашу землю, що немає християнина православного, який би міг ту диявольську наругу… прогнати.” (Вишенський І. Вибрані твори. – К. : Дніпро, 1972. – с. 52)
І знаходилися такі християни, і проганяли, і укази видавали, і виконання вимагали. І були такі серед церковників і князів, серед царів і гетьманів. І гнали, починаючи з Х століття і продовжуючи ХХ століття. А нині просто не звертають увагу на танець народу.
В наказах монастирським приказчикам ХVІІ ст. приписувалося наглядати, щоб селяни “в бісівські ігри, в сопілі і в гуслі, і в дудки и в домри, і в усякі ігри не грали, і в хатах у себе не тримали”.
В 1639 році, за наказом патріарха Іасафа “вместо духовного торжества и веселия восприимше игры и Кощуни бесовские, повелевающе медведчиком и скомрахом на улицах и на торжищах и на распутиях сатанинские игры творити и в бубны бити, и в сурни ревіти и руками плескати и плясати й і іная неподобная діяти”. Проти тих же звичаїв застерігає і царська окружна грамота 1648 року. Вона вимагає, щоб православні не запрошували до себе скоморохів з домрами, сурнами, волинками і всякими іграми, щоб ведмедів не водили і ніяких бісівських див не творили і по ночах на вулицях і полях і під час весіль пісень не співали і не танцювали, і в долоні не били, і скомороші вбрання і личини на себе не накладали… А тому воєводам наказувалося відбирати в усіх людей музичні інструменти, ламати і спалювати, а тих, у кого їх знайдуть, бити батогами і засилати в “украйні місця”.
За свідченням Адама Олеарія ( поч. ХVІІ ст.), ще при Михайлові Федоровичеві за розпорядженням патріарха не лише у скоморохів, але й взагалі, з усіх хат було відібрано музичні інструменти – п’ять возів – і публічно спалені, як зброя диявола…/Афанасьев А. Древо жизни. – М.: Современник, 1982 с. 98/
Не врятувалася й Україна від подібних наказів та повчань, які йшли від представників церковної та державної влади і були спрямовані як проти загальних народних свят–залишків української культури, так і проти танців. У своєму пастирському посланні до церковної влади Білгородський єпископ Йосип Горленко писав: “Дізналися ми, що народ по містечках і селах, зберігаючи залишки поганства, робить колиски, на яких гойдаються на Великдень і на Петра; на трійцю святкують “березу”, а на Різдво Івана Хрестителя – Купалу і вечорниці, де, співають поганські пісні. Це все робиться в народі по його нерозумінню, а духовенство цього не забороняє. Духовенство повинно нищити у своїх парафіях усі ці поганські свята”. (Багалій Д. Історія Слобідської України. – Харків: Основа, 1990. – с. 173)
Універсал гетьмана Скоропадського “Про вечорниці, кулачні бої, зібрання на Купала 1719 року” більш критичний і конкретніший:
“Нам повідомляють з різних місць, що в наших полках, в містах, містечках і селах багато молодих людей /своєвольних/ чоловічої і жіночої статі і неповнолітніх дітей, замисливши собі безчинне гуляння – вечорниці, наймаючи у подібних собі легковажних осіб приміщення для цього і, збираючись там по ночах, Купалу справляють, ігри, ТАНЦІ і пиятики… Тому ми, бажаючи вивести в нашому народі ці “безчинні” зібрання, злонравні для християнського звання надсилаємо, суворі накази і наказуємо, щоб… духовні і свіцькі державці наглядачам /дозорцям/ своїх маєтків суворо наказали спостерігати за тим, щоб з цього часу… на згадані вечорниці, а, до того ж, на ненависні для бога, Купальські ігрища,.. ніхто, ніколи і ніде не сходився. А тих, хто, противлячись заповіді бога і цьому нашому наказу, надалі не перестане дотримуватися цих звичаїв, то наказуємо міським і сільським старшинам кидати до в’язниці і киями бити усіх без винятку, а тих, хто наважиться надати для таких зібрань своє помешкання, карати…; духовній владі необхідно наглядати і таких порушників суворо мучити /істязовати/, а тих, хто не виправиться повинні і від церкви відлучати…” (Киевская старина. – Т.45. – К., 1894. – с. 542-543)
І навіть цих указів вистачає, щоб зрозуміти, в якому загоні було танцювальне мистецтво українців і вся етнічна культура народу. В усіх навчальних закладах того часу викладалося богослов’я і антиукраїнське виховання було основою навчання в них. Не дивно, що тодішні письменники сприймали усі прояви української культури, як пережитки “поганства”, які необхідно при будь-якій нагоді критикувати і викривати в своїх творах.
До речі, ще й досі не реабілітовано церковною владою український народний танок, який ще й нині продовжують, “за звичаєм”, називати “проявом давнього поганства…”
Вперше з пошаною описав танці українців, та ще й українською мовою, Котляревський Іван. З того часу письменство , ніби, вийшло з ідеологічного оціпеніння. Танці займають неабияке місце в творчості передових письменників: Тараса Шевченка, Григорія Квітки-Основ’яненка, Миколи Гоголя ,Маркіяна Шашкевича, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського та ін.
Незалежно від цих писемних творів існували і зразки усної (пісенної) народної творчості, в яких українці шанобливо зберігали танцювальні знання. Ці твори й досі ретельно ніким не досліджувалися і не сприймалися серйозно. Це, на думку дослідника сценічного українського танцю Вадима Купленика, збіднило наші уявлення і знання про український танок минулих століть.
Саме таке упереджене ставлення до писемних описів виявляв професор Гуменюк Андрій /автореферат: Народне хореографічне мистецтво України. – К., 1968. – С. 3/ заявляючи: “Про те, якими /українські/ танці були, ким, як і коли виконувались вони, ми не маємо ніяких повідомлень. Правда, на допомогу приходять деякі “паралельні” явища в культурному житті, в танцювальному мистецтві деяких сучасних народів Африки і Азії, мистецтво яких знаходиться в стадії становлення, їх танці виконуються переважно в супроводі ударних інструментів. Напевно, первісне танцювальне мистецтво східних слов’ян було аналогічним…”
Серед науковців-хореографів не знайшлося жодної людини, яка б протиставила цьому авторитетному твердженню думку про появу і становлення самобутнього народного танцю українців, який досі репрезентує український народ між усіма народами світу. Хоча, вже у свій час Микола Гоголь в “Петербургских записках 1836 года” з’ясував значення танцю в культурному житті кожного народу:
“Погляньте, народні танці є в різних куточках світу: іспанець танцює не так як швейцарець, шотландець,.. росіянин не так як француз або як азіат. Навіть у провінціях/регіонах/ однієї і тієї ж держави змінюється танок. Північний росіянин танцює не так, як українець, як південний слов’янин, як поляк… У одного танок промовистий, у іншого безчуттєвий; у одного скажений, розгульний, у іншого спокійний; у одного напружений, тяжкий, у іншого легкий, повітряний. Звідки народилася така різноманітність танців? Вона народилася з характеру народу, його способу життя, занять. Народ, що провів горде і войовниче життя, висловлює ту ж гордість у своєму танці: у народу безпечного/безтурботного/ і вільного та ж безпечна воля… відбивається в танцях; народ клімату полум’яного залишив у своєму національному танці таку ж жагу, палкість, ревність”.
Ніхто з науковців не заперечив професору, коли той у своїй докторській дисертації запевняв, що народний танок українців (слов’ян) до появи Запорізької Січі нагадував, переважно, хороводи, а танці швидких ритмів – прискорені хороводи – це витвір запорізьких козаків. Вже дослідження повчань церковників спростовує цей висновок. Зокрема псковський ігумен Памфіл у своєму посланні 1505 року зафіксував цінні відомості про купальський танок жінок:
“Коли прийде те саме свято різдва предтечі (Купало), тоді в святу ту ніч мало не все місто зметушиться; і в селах побісяться в бубни і в сопілки, і гудінням струнним, і всякими непристойними іграми сатанинськими, плесканням і плясанням, жінкам та дівчатах головами кивання, і вустами їх непристойний клич, “всескверные” пісні бісівські, і хребтом вихляння і ногами стрибання і тупотіння”. (Климець Ю. Купальська обрядовість на Україні. – К.: Наукова думка, 1990. – С. 8)
Багаті на відомості про танцювальну культуру українські народні пісні. Аналізуючи назви танців, які згадуються в збірці Олексія Дея “Танцювальні пісні” (близько 1500 пісень і приспівок до танців), зустрічаємо їх 17: гопак, коломийку, козачок, тропак, шекшера, метелицю, козак, гайдук, танець в решеті, валець (вальс), третяк, “Коваль”, “Страдания”, холамейку, гуцулку, польку, танець-увиванець; і 5 рухів: дрібні скоки, вихиляс, викрутас, навприсядки, гопки.
Цінні відомості можна знайти і в українських приказках: і прислів’ях: “В танці два кінці: або сам упадеш, або тебе втрутять, а все одно наб’єшся”; “Танцювати змолоду учись, на старість не навчишся”; “Танцювати – не снопи в’язати”; “Стривай , кума, не з тої ноги танцювать пішла”; “Аби танцювати умів, а робити й лихо навчить”; “Як хто хоче, так і скаче”; “Скачи дрібно – неподібно, скачи ширше та ще гірше”; “Гуляєш – гуляй, але другому не заважай” та інші”…
Багато цікавого знаходимо й у М. Кропивницького, творчість якого досліджував Вадим Купленик (Народне слово. – 22 вересня, 1992 – с. З). Майже не досліджено творчість інших драматургів і режисерів, які працювали на українській сцені і були хорошими знавцями українського народного танцю. Зокрема зі спогадів М. Кропивницького довідуємося, що його знайомство з танцями почалося в ранньому дитинстві, в приватній початковій школі поляка пана Рутковського, де “дівчата щовечора танцювали під сопілку”.
У спогадах про Бобринець знаходимо згадку про вечори танців, які нерідко закінчувалися на світанку, згідно з традицією, метелицею. При нагоді Кропивницький відвідував вечорниці, забави молоді в навколишніх селах, де знайомився з танцями, обрядами та звичаями парубків. Бачене згодом згодилося йому в театрі. В ремарках п’єс, репліках дійових осіб зустрічаємо багато цікавих відомостей про танець.
Серед знаних ним народних танців зустрічаємо: козак-вальс, матрадур, халяндру, камаринську, трам-блям-польку, мазур-польку, стан-польку, чеберячку, жидівочку, ножнички, журавля, козак, козачок, гайдук, метелицю, гопак, мазурку, страшок, екозес, кадриль, горлицю, бариню. (Ці відомості особливо цінні тим; що свідчать про народні танці південно-українських регіонів Кіровоградщини на початку XX століття.)
Музикою і платою музикам (скрипалю та бубнарю) повинні були опікуватися хлопці. Якщо музик не вдавалося знайти, то танці відбувалися під супровід гребінця, качалки та решета. Найчастіше розпочинали дівчата, танцюючи кружком одна з одною в парах. Коли місця в хаті було обмаль, музикантів садовили на піч. За окрему пару плату парубок міг замовити музикантам танець для себе та своєї дівчини і ніхто інший танцювати цього танцю не мав права.
Кропивницький описує танці на ходу у драмі “Глитай, або ж Павук”, де парубки, йдучи з поля, приспівують: “Ой дуб-дуба, дуба-дуба”…, а один з них збирається танцювати аж до самого села. (Подібну сцену описав Тарас Шевченко в поемі “Чернець” а Куліш П. – в “Чорній раді”). Описані і танці “на закладу”. Це танці-суперечки – ”хто кого” – хлопця з хлопцем, хлопця з дівчиною, музиканта з танцюристом. Такі танці зустрічаємо в “Титарівні”, “Невольнику”, “Пропащій грамоті”, “Вергілієвій Енеїді”.
Козацький танець М.Кропивницький уявляв як герць, двобій, змагання, а основним історичним танцем українців вважав “Козака”. Так, у “Невольнику” молодий козак “ з радощів… такого гопака угрів, що аж потилиці п’ятами дістав”, а в тій же сцені старий козак із сумом згадував: “…А колись-то, було, сам гетьман по таляру жбурляв за кожне коліно. А тепер… – думка танцює та скаче, а ноги ледве волочаться”.
В “Титарівні” танець-змагання між дівчиною і парубком відбувається в оранді /шинку/. Музиканти запитують, яку музику грати, щоб була під ногу”. Присутні радять грати “Від Києва до Лубен” та “Саврадима”. Дівчата радять тій, що готуються танцювати “на закладу”, як краще почати танець: “Настусю! Проведи його разів зо три навкруги вихилясом, нехай виб’є тропака, а потім вперебій дрібушечки з вивихом”. А почати радять “Хрущиком з-під закаблука”…
Ці зернинки народних знань про український танок можна при бажанні знайти майже у кожного з видатних українських драматургів…
Першою серйозною спробою задокументувати танці та їх музику в межах західних регіонів України слід вважати працю польського етнографа Оскара Кольберга “Покуття”. В ній Кольберг досить детально описує декілька танцювальних форм, особливо популярних там “Коломийок”, записав танцювальні мелодії та текстовий супровід.
Володимир Шухевич в третій частині своєї праці “Гуцульщина” описує танці, рухи і музику Гуцульщини.
Західно-українські народні танці, особливо гуцульського регіону, були предметом серйозних досліджень Романа Герасимчука в його праці “Танці гуцульські”. , Ця праця, видана польською мовою, увібрала в себе результати насичених польових досліджень 1930-1932 років. Робота в експедиціях по селах Гуцульщини була продовжена пізніше, в 1950-1952 роках, коли ця територія була приєднана до Союзу. У своїй кандидатській дисертації “Розвиток народного хореографічного мистецтва Радянського Прикарпаття” він докладно описує кожний окремий танок та його місцеві варіанти. Далі він дає загальну характеристику структурній та лексичній еволюції і музичним особливостям танців, танцювальним репе В 1919 році у світ вийшла праця професора Василя Верховинця “Теорія українського народного танцю”, в якій він зробив спробу зібрати усі танцювальні рухи, які побутували в східних областях України в XIX – на початку XX століття. До “Теорії” увійшли 42 рухи до танцю, яким Верховинець дав власні назви і сім народних таночків: “Роман” і “Гопак” (с. Криве Київщина), “Василиха”, “Шевчик” і “Рибка” (с. Шпиченці Київщина) та два херсонські танці.
Цінна ця праця ще й тим, що в ній подано вперше запитальник для збирання танцювального фольклору та узагальнено принципи опису і схем В.Шухевича та І. Ющишина. До цього часу єдиної системи запису танців не було. Це привело до того, що в минулому, крім збірників хороводів і записів окремих зразків народної інструментальної музики (вона в основному є танцювальною), не було видано жодного збірника записів українських народних танців, незважаючи на те, що окремі відомості про танці подавали у своїх працях О. Терещенка /Быт русского народа. Ч. ІІ, Свадьбы. – СПб., 1848/, І.Сахарова (Сказания русского народа. – М., 1989. – С. 336-342) та ін.
Пізніше П. Чубинський, М.Лисенко, В. Гнатюк, С. Титаренко, І. Ющишин, В. Верховинець видають хороводи окремим збірником або розділами в збірниках із загальним описом їх хореографії. В пам’ятках української історіографії збереглося дуже мало відомостей і згадок про танцювальну культуру українців. Варта уваги книга Яна Ласицького “Де Руссорум..”, що вийшла друком у Вільно в 1582 році латинською мовою. В цій праці подано опис українського весілля і вінчання. В описі вінчання є деякі цікаві подробиці, які свідчать про те, що танцювали колись, навіть у церкві. “Вінчання відбувалося близько одинадцятої години ночі. До церкви молодих вели в супроводі сопілкарів. Під час обряду всі запалюють воскові свічки, чашу з медом подають священнику, а потім молодим. “Скинувши з голови молодої вінець і потоптавши ногами, починають нові танці . Тепер уже священник ВЕДЕ ТАНОК, а всі інші довгим рядом ідуть за ним.”
Відомості про танок зустрічаються у дослідників Запорізької Січі. Так, наприклад, Дмитро Яворницький у своїй тритомній праці “Історія запорізьких козаків” розповідає танцювальні порядки та звичаї запорожців: “Після вечері одні відразу молилися й лягали спати, інші збиралися невеликими гуртами й розважалися по-своєму: грали… на всьому можливому для гри, й відразу танцювали. А танцювали, бувало, так, що супроти них не витанцює ніхто на світі: весь день буде музика грати, весь день будуть і танцювати. Як музика перестане грати, то вони візьмуть у руки лаву, один з одного боку, другий з другого, стануть один проти одного та й танцюють. Особливо весело було в них після повернення з воєнних походів. Тоді козаки, прибувши у Січ, протягом кількох днів ходили вулицями,… водили за собою величезний натовп музик і січових півчих-школярів, всюди розповідали про свої воєнні подвиги та успіхи, невпинно танцювали, викидаючи найрізноманітніші фігури; за ними у відрах і казанах несли різні напої…” Тут же подано обряд “прощання козака зі світом”, в якому танець займав одне з головних місць. Ця тема потребує окремого дослідження, яке б дало змогу розібратися в суті праукраїнського похоронного обряду, в якому чільне місце також займали танці, ігри та змагання…
Про танці Слобідської України повідомляє Дмитро Багалій: “Заходили /слобожани/ й до шинку, пили там горілку маленькою чаркою і танцювали або український танок: метелицю, горлицю, козачка або польський танок”. (Багалій Д. Історія Слобідської України. – Харків: Основа, 1990. – С. 175). Хоч Дмитро Багалій і подає деякі назви таночків, але, в загальному, історіографічні джерела подають дуже обмежені відомості про танець , користуючись кількома словами: ТАНЕЦЬ, ТАНЦЮВАТИ, НАВПРИСЯДКИ.
Чимало про танець українці можна також знайти і у дослідників-іноземців. В “Описі України…” Б. Боплан розповідає про танці в шинку та на панському подвір’ї. Цікаві відомості він залишив про танці під час “комори”, на які дуже рідко звертали увагу українські дослідники:
“Коли молоді опиняються разом, закривають завісу, а більшість присутніх на весіллі приходить до покою із сопілкою. Чоловіки танцюють з чаркою в руці, жінки плещуть у долоні, доки шлюбне поєднання не здійсниться. Коли, під час поєднання, наречена подасть якийсь знак задоволення, усі присутні починали ПІДСКАКУВАТИ, і плескати в долоні, зчиняючи веселий галас.”
Багато спогадів про танці українців залишили польські етнографи. Польський етнограф першої половини XIX ст. Голембйовський Л. у своїй книжці “Ігри і забави різних станів”, яка вийшла друком у Варшаві /с. 325/, залишив цікавий опис танцю КОЗАК: “Починався вій повільно двома особами, які стояли навпроти. Так і танцюють, змагаючись. Роблять найтрудніші фігури і підскоки, млинки і присюди. В їх танці багато сили та вправності… А, коли танець на селах починали танцювати дівчата, то вони відповідали на різні викрутаси чоловіка, що танцював, тим же, але скромно, наскільки їм честь дівоча дозволяла. Таким чином, дівчина надала цьому танцю поважності, елегантність та грацію, – все чого не вистачає силі.” Ці танці були поширені на Поділлі (Брацлавщина) Київщині, Волині.
Інший польський фольклорист-етнограф А.Новосельський також повідомляє у своїй праці “Люд український” /Варшава, 1857, Т.2/, що в Україні найбільш поширений та популярний танець КОЗАК, і лише згадує про інші танці: ТРОПАК, чеберячку, ГОПАК, ДРІБУШЕЧКИ. Польські етнографи та письменники розповідають, що танець “Козак” завжди виконували на шляхетних балах в ХVІІ-ХVІІІ століттях. Нині, усі дослідження українських та зарубіжних, етнографів, фольклористів та істориків потребують серйозного та ґрунтовного дослідження, щоб підняти на вищий рівень українську хореологічну науку і повернути українському народу, бодай, врятовані перлини з його “танцювального віночка”…
Одним з останніх досліджень українського народного танцю була магістерська праця Андрія Нагачевського “Танці первинного існування між українцями Смокі-Лейк, Альберта та Сван Плейн, Саскачеван”. Предметом дослідів Нагачевського були народні танці українських переселенців. Він описав понад 50 танців, які виконувалися першими українськими переселенцями, з яких 34 танці були відомі в Україні, в західних регіонах: Коломийка, Гопак, Коробушка, Карапет, Коханочка, Полька-кокетка, Голуб, Мазурка, та ін.
В Україні вийшла лише стаття Вадима Купленика “Козацький танець у “Енеїді” Івана Котляревського” (НТЕ, №5,1991. – С. 49-56), метою якої було довести, що нині відомий на весь світ танець гопак є не що інше, як забутий танець запорізьких козаків – КОЗАК, який фрагментарно зберігся лише на Гуцульщині, і виконується вже в гуцульському стилі. Неабияку увагу до танцю ГОПАК привернули стаття російського журналіста Ігора Лебедєва “Гопак и совесть” (Техника-молодежи, № 9, 1988) та книжка львів’ян Приступи С. і Пилата В. “Традиції української національної фізичної культури” (Львів, 1991). Автори висловлюють думку, що гопак став танком недавно, а до того він був “національною боротьбою”, “бойовим танцем” українців – запорізьких козаків. Лебедєв зробив спробу зазирнути глибше й історію, висловивши думку про те, що український танець “Гопак – це шифр, код слов’янського у-шу, який дійшов до нас з язичницької Русі;.. це не вся система психофізичної підготовки слов’ян, а лише код її фізичної частини. І все таки давня психофізична система зникає… Це, безперечно, цікаве заняття, яке чекає на реставраторів слов’янського у-шу… Радість чекає на ентузіастів, які присвятять себе відродженню російського у-шу – самобутнього за формою та духом”.
На цей клич вирішили відгукнулися львів’яни, які уточнили, що “Гопак” – це не російське, а “українське у-шу”, бо побутує не в Росії, а в Україні. І, щоб цю думку довести, то вони скористалися усіма нині відомими працями з української хореографії, в яких історичний аспект українського національного танцю замовчаний…
Отже, цей детальний огляд різних писемних джерел дає можливість познайомитися з найдавнішими зразками народних таночків, прослідкувати складний шлях, який довелося пройти танцювальному мистецтву в Україні; проаналізувати причини занепаду культури українців і танцювальної культури зокрема. Основне завдання цієї статті – звернути увагу майбутніх дослідників на цей призабутий вид народного мистецтва – український танець..
Звичайно, в межах однієї статті цю складну тему не можна розкрита повністю. Вона ще чекає своїх дослідників, Аналіз розрізнених джерел з українського народного танцю минулих століть дасть змогу сучасним дослідникам-фольклористам та етнографам відкрити цілий світ народного танцю, який в минулому приносив славу нашому народу далеко за межами України, а нині відходить у забуття.
Моє знайомство з писемною спадщиною минулих поколінь йшло паралельно з дослідження зразків танцювальної культури українців в різних регіонах України. Найбільше народних таночків збереглося в села західних регіонів України, але їх чимало знайдено в селах Центральної і Східної України. Цікаво було б якнайретельніше дослідити, що збереглося, а що з’явилося з народних таночків нашого часу. Це дасть можливість з’ясувати сучасний стан народної танцювальної культури українців і передбачити майбутнє цього мистецтва.
