Теорія українського народнього танка – Василь КОСТІВ (ВЕРХОВИНЕЦЬ)

Стаття

Верховинець Василь. Теорія українського народного
танцю
. – К.: Музична Україна, 1968. – pdf.

У цій невеличкій праці я маю на меті якнайточніше описати ті рухи й фігури українського народного танцю, що їх використовує наш народ.

Спостереження в цій галузі народної творчості дали мені змогу зібрати поки що невеликий танцювальний матеріал, але я сподіваюсь, що любителі українського танцю відгукнуться і самі спробують поширити та поповнити мою працю або допоможуть у цьому своїми матеріалами, замітками чи дописами.

Одну дуже важливу прогалину довелося поновити самому, а саме: дати в цій праці назви майже всім рухам, щоб можна було швидше й легше їх запам’ятовувати і вивчати. Крім назв доріжка; присядки; навприсядки; вихиляси; бач,як заплів; от завернув; от загріба; плазунець, не доводилось мені чути інших назв поодиноких рухів. Проте, якщо зацікавлені в цій справі уважно розглянуть мою працю, то для них самих буде цікаво довідатися у народних танцюристів про справжні або хоч би приблизні назви того чи іншого руху.

Я хочу дати першу спробу. Дальший же розвиток розпочатої роботи залежатиме від тих, хто постійно живе з народом і має більше змоги бачити і студіювати наше народне хореографічне мистецтво.

Збирати танцювальний матеріал – це наш спільний обов’язок, бо тільки спільними зусиллями зможемо показати, яка красива, різноманітна й багата змістом ця галузь народної етнографії. Коли ми вивчимо самі й заохотимо інших вивчати справжній народний танець, то тим самим збережеться його правдива краса й відновиться його слава, яку заплямували пародисти українського танцю.

Досить придивитися ближче до пісенного матеріалу, який до цього часу зібрали наші етнографи, і ми побачимо, що деякі пісні, особливо обрядові, веснянки, купальські та весільні, які початком своїм сягають сивої давнини, збереглися з іграми, танцями та хороводами. Це наводить на думку, що всякі ігри й танці наш народ водив спершу під пісню. Інструмент як чинник, що підтримує ритм танцю, увійшов у вжиток пізніше. Під пісню ще й тепер танці водяться вільніше й охотніше, ніж під інструмент. Від селянок знаємо, що їм краще танцюється під пісню. Навіть музика (музикант), захопившися танцювальною піснею, перестає грати, кажучи: “Що я їм буду грати: вони самі собі грають”.

Спираючись на пісенну етнографію, необхідно зазначити, що є дві головні групи танців: під пісню і під музику.

Найбільшою популярністю на Україні користується танець “Гопак”. Але, крім нього, в різних місцевостях популярні також “Козачок”, “Тропак”, “Гандзя”, “Бондарівна”, “Чумак”, “Чабарашка”, “Ганна”, “Роман”, “Раки”, “Рибка”, “Василиха”, “Тетяна”, “Сидір”, “Бички”, “Журавель”, “Забалкан”, “Шевчик”, “Сучок”, “Дрібушка” і багато інших. Одні з них водяться тільки під пісню, інші під музику, а деякі, наприклад “Тетяна”, “Сидір”, “Шевчик”, “Рибка”, починаються з піснею, а далі музика сам по-своєму обробляє мотив пісні.

Без пісні чи без музики танцю нема. Від них залежить темп, ритміка й характер танцю. Танцювальна пісня і танець, танцювальна мелодія на інструменті і танець — це одне нероздільне гармонійне ціле.

Звичайно, великий вплив на танець має уміння співака передати танцювальну пісню і уміння музики володіти інструментом. Коли співак чи музика сам любить танець, то, будучи єдиним провідником танцю, він може захопити всіх так, що кожного потягне в танець або приємно буде послухати хоча б саму музику. Але при неуважному ставленні співака чи музики до танцю буває інше. В одному селі, приглядаючись до танцю, я відразу помітив, що він ішов чомусь занадто швидко, а молодь, задихаючись, ледве-ледве попадала в такт музики. Про порядок рухів і про красу танцю взагалі не можна було й подумати. Питаю музиканта-кларнетиста:

– Чи цей танець у вас завжди так хутко грають? – Всяко буває, – каже, – іноді хутко, іноді повільніше. – А тепер як? – питаю.

– А тепер повільніше не можу: бісові пальці так бігають по кларнетові, що ніяк не вдержу; рад би вільніше грати, та несила пальців здержати. От і виходить хутко.

Ясно, що “бісові пальці” музиканта тим самим споганюють красу танцю. На одному весіллі танці спочатку йшли прекрасно: можна було розібрати кожний хлоп’ячий і дівочий рух. На другий день було не так: трубач сердився, що у нього губа тріснула. То він грав і не грав, а як уловив тон, то підганяв скрипалів так, що темп танцю йшов майже удвоє швидше, ніж першого дня. На третій день провідником танцю був барабанщик. Той повернувся спиною до гурту і бив, наче “на ґвалт”, а не до танців. Питаюся:

– Що з вами? Чого одвертаєтесь?

– Обридло! – каже. – Коли б вже скінчилося оце весілля; додому пора – жінка хвора.

З цих прикладів бачимо, що музика й танець являють собою одне ціле, та все ж таки головними провідниками танцю є музиканти й співаки.

Коли музика справжній артист, то він примусить кожного танцюриста вести танець бажаним темпом. Танцюрист з свого боку також поведе танець красиво, принадливо; його рухи будуть ясні й пластичні, їх легко можна буде перейняти і вивчити іншому. Слава хороших музик розходиться широко по селах. На забавах чи весіллях, де вони грають, все наче зачароване — там і танець хороший, і забава весела. Я приглядався до людей (молодших і поважних), які верталися з весілля додому. Далеко вже тая хата, де відбувається весілля, не чути тієї скрипочки, що виграє дрібненько козачка, а молодь і весільні гості, йдучи дорогою, вихваляють музику і час від часу дрібненько вибивають ногами козачка та приплескують руками. В душі їх ще грає кучерявий мотив козачка, і вони йому підкоряються.

У кінці розділу подаються записи семи оригінальних народних танців – “Роман” і “Гопак”, що записані в селі Криве на Київщині, “Василиха”, “Шевчик” і “Рибка”, що записані в селі Шпичинці на Київщині, та два херсонські танці.
 

КІЛЬКА СЛІВ ПРО ТЕ, ЯК ЗБИРАТИ ЕТНОГРАФІЧНИЙ ТАНЦЮВАЛЬНИЙ МАТЕРІАЛ

Важке завдання для режисера виправити гру манірного артиста на сцені, тим більше виправити її самому артистові, коли він почуває свої хиби та одноманітні прийоми гри і не може їх позбутися хоч настільки, щоб виступи іноді задовольняли його самого та вимогливого театрала-критика.

А ще важче внести нову течію в якусь галузь мистецтва, виправити старі хиби, старі звички, невірне розуміння певної галузі в мистецтві. Важко тому, що його адепти ‘ так звикли до трафаретного виконання своїх обов’язків, до оборони своїх авторитетів у сфері їх спеціальності, що внести новий правдивий промінь, ясний світ у їх міркування – це значить доводити на кожному кроці, що вони помиляються, збивати їх погляди, примушувати йти новими шляхами, жити новим життям – одне слово, вести з ними вперту невпинну боротьбу, тяжчу за боротьбу з найлютішою стихією природи.

Я маю на увазі пародистів та імітаторів українського народного танцю, препоганих його копіїстів і тих фальшивих проповідників, що нехтують і топчуть ногами танцювальне мистецтво, за яке вони самозванно беруться.

Коли критик бачить на сцені слабку п’єсу, слабку гру артистів, що присмокталися до театру для того тільки, щоб як-небудь заробляти на шматок хліба, то мимохіть навертається на думку питання Карпенка-Карого: “Хіба це п’єса? Хіба це актори?”.

Так само, коли ми бачимо теперішні українські танці на сцені, у нас навертається питання: “Хіба це народні танцюристи? Хіба це народна хореографія?”

Трапляються, правда, хоч і дуже рідко, виступи серйозних танцюристів-самородків, які достойно поводяться на сцені в танці, але це тільки унікуми, які часто-густо не користуються визнанням лише через те, що виступають без крику та гику, без підскоків та незрозумілих піруетів, а деяким колам невибагливих глядачів треба викинути в танці якусь комедію, вигукувати, показати “чисту роботу ногами, руками, плечима й головою”.

Коли кричать: “От добре працює!”, то цього для пересічного танцюриста доволі. Він знає і почуває, що здобув собі “положення” на сцені, живе собі спокійно і, користуючись з визнання і успіху, радіє, що завдяки своїй мускулатурі та трюкацьким хитрощам зміг завоювати симпатію отих прихильників, і тішиться, що вони його підтримують і славлять, як знавця української хореографії. І як того Терешка з “Суєти” не можна переконати, що він помиляється, так і тих артистів не зверне на правдивий шлях ніяка переконуюча лекція чи увага, У відповідь можна почути готове: “Залиште! Що ви розумієте?”, підкреслене іронічною посмішкою та гримасою; такий артист в ту ж мить відкриє з апломбом преспокійно груди, обкладені срібними та золотими жетонами з написами про визнання його незрівнянного хисту, або почне вимахувати чорною палицею, усіяною та вимережаною золотими іменами добросердечних прихильників. Слова й поведінка героя примушують знавців залишити всякі розмови про хореографію. Доводиться відійти від нього з думкою, що це пропаща людина, а говорити з ним – то пропаща справа.

Такі танцюристи і їх прихильники розглядають український танець, як забавну еквілібристику…

Ще перед війною ‘ на сторінках “Ради” та “Сяйва” я закликав ентузіастів до збирання етнографічного танцювального матеріалу або хоч до надсилання мені необхідних відомостей про місця, в яких ще збереглися народні танці. До мене приходили листи, і навіть дуже цінні, з приблизно вірним описом таночків і пояснень, з веснянковими та купальськими іграми, але здебільшого я одержував листи без підписів. Один добродій надіслав мені точну адресу села, де він бачив гарні, привабливі танці, але тут же просить не видавати секрету, звідкіль довідався я про це село в тому випадку, якби туди поїхав!

У таких умовах працювати над збиранням і складанням потрібного матеріалу, групувати, систематизувати, а також робити потрібні наукові висновки дуже важко.

Проте я не втрачаю надії на успіх розпочатої справи і ще раз звертаюся з проханням до свідомих громадян допомогти мені в збиранні прекрасного етнографічного матеріалу. Далі будуть подані відповідні запитання, з якими збирачі повинні звертатись до народу, а тут я хочу ще раз запевнити всіх, кому дороге наше мистецтво, що наша хореографія така ж красива, як та народна пісня. Наша пісня зайняла домінуюче й почесне місце у світовій музичній літературі, я також певен, що й танець зверне на себе всебічну увагу і в недалекому майбутньому знайде всесвітнє визнання.

Пісня і танець – це рідні брат і сестра. Як у пісні виливаються жарти, радощі й страждання народні, так і в танці та іграх народ проявляє свої почуття. На селі, приміром, у піснях минає весь рік. Народ співає веснянки, колядки, щедрівки, петрівочні та інші побутові й історичні пісні, співає на весіллі, під час святкування Купали тощо. У танцях теж є своя весна, літо, осінь і зима, є весняний подих вітру, тепле лагідне літо, багата, щедра осінь і холодна зимова задумливість. Наш народ, який одвічно зжився з чистою незайманою природою, передає в піснях, танцях та іграх усю її незрівнянну красу. Не забуду ніколи однієї сцени, котру я спостерігав між женцями на полі. Були жнива. Спіла пшениця вилискувала золотом під промінням ясного сонечка.

Жайворонки видзвонювали свої любимі мелодії, які, змішуючись із звуками і трелями сопілок пастушків, наповнювали повітря дзвінкою, веселою, лагідною музикою. Пшениця, колихаючись від подиху вітру, шуміла, говорила. Сміялися, жартували женці, і поле швидко укривалося снопами. Весело проходили хвилина за хвилиною… Коли це враз почувся голос дівчини: “Гляньте, гляньте! О, як танцює пшениця!” Дівчина стояла, нахилившись над своїм зв’язаним снопом і, показуючи серпом перед собою, пильно дивилася на колосся пшениці і, усміхаючись, стежила, як те колосся колисалося, гойдалося, наче танцювало, наче востаннє вело свій танок на лоні матері-природи.

Невідомо, що в ту мить відчувало дівоче серце. Захоплена якимось дивним почуттям, дівчина защебетала дрібну коломийку і пішла кружляти, танцювати, не звертаючи уваги на колючу стерню. Інші женці якусь хвилину здивовано дивилися на неї, а далі, наче заворожені грою невидимого музики, покидали роботу і теж пустилися в танець. Здавалося, що уся природа ясного літечка співала, щебетала, дзвеніла, зайнялася дивним весіллям. Хто знає, чи довго тривала б ця сцена, коли б не голос старшої, яка з сердечним проханням зупинила ці несподівані дівочі радощі.

Таких танцювальних сцен на селі буває чимало, завжди, при кожній нагоді. Проходять вони легко, мило, часом з шумом, бурхливо, часом грізно, войовничо, потім непомітно вщухають, ніким не схоплені, не записані. А шкода! Скільки скарбів, самоцвітів народного мистецтва отак безслідно гинуло, скільки чудових танцювальних тем вкривалося пилом забуття.

Ось куди нам, етнографам, треба дивитись, куди звертати свої щирі бажання!
 

Зібрані і упорядковані в “Теорії” рухи з їх комбінаціями ще не вичерпують того надзвичайно багатого танцювального матеріалу та безлічі нюансів суб’єктивної творчості, якими користується наша молодь. Вищезгадана праця має на меті:

1) дати вказівки щодо вивчення рухів народного танцю – сольного, парами і масового в колі;

2) бути підготовчим курсом для дальшого розвитку цієї праці, в якій ітиме бесіда про народні фігурні та хороводні танці, що в них беруть участь не одна-дві особи, а цілий гурт танцюючих пар;

3) дати змогу нашій молоді, а особливо нашому учнівству, вивчати в першу чергу свій танець, а не захоплюватися всякими викрутасами, піруетами та еквілібристикою танцюристів в українських костюмах;

4) дати змогу кожному громадянину не тільки милуватися своїм танцем, але й самому брати участь у танцях і водити їх аж до глибокої старості, як це можна спостерігати в селі, де й старі діди, і жіноцтво, незважаючи на похилий вік, при всякій нагоді танцюють так, що любо дивитися.
 

Бажаючим збирати танцювальний етнографічний матеріал я пропоную звертатись до народних виконавців з такими запитаннями:

  1. Назва місцевості, в якій збирається і записується танцювальний матеріал.
  2. Яка назва танцю або народної гри з танцем?
  3. Хто і коли дав їм таку назву?
  4. Як водиться гра або танець – під музику чи під пісню?
  5. Місцевий танець чи занесений?
  6. Якщо занесений, то коли й ким?
  7. Дівочий танець чи парубочий?
  8. Які танці водить старше жіноцтво?
  9. Чи сольний танець, чи парний, чи масовий?
  10. В яку пору року найбільше танцюють?
  11. При якій нагоді починають танцювати?
  12. Чи спокійний танець, чи з вигуками?
  13. Хто вигукує, дівчата чи парубки?
  14. Вигуки місцеві чи занесені?
  15. Які вигукують слова, приказки, жарти?
  16. Чи приплескують у долоні?
  17. Плескачі місцеві чи занесені?
  18. Звідкіля і хто їх заніс?
  19. Чи вживаються в танці кругові повороти?
  20. Як охотніше танцюють парубки – чи в стоячому положенні, чи перемішують стоячі рухи з присядками і плазунцями?
  21. Як парубки і дівчата тримають руки в танці?
  22. Якщо вимахують руками, то вимахування місцеве чи занесене?
  23. Чи трапляються фігурні танці в дві, три, чотири, шість, вісім пар відразу?
  24. Скільки фігур у таких танцях? І чи мають вони якісь особливі назви?
  25. Хто проводар такого танцю – дівчина чи парубок?
  26. Який темп танцю – швидкий чи помірний?
  27. Рухи дрібні чи розгонисті?
  28. Назви деяких рухів.
  29. Чи ті назви місцеві, чи занесені?
  30. На якому місці танцюють – чи в малому кружечку, чи в широкому?
  31. Чи танцюють старі люди і при якій нагоді?
  32. Чи самі вони танцюють, чи, може, беруть участь у танцях з молоддю?
  33. Чи вводять до танцю дітей?
  34. Як поводяться малі діти – чи самі танцюють, захопившись прикладом старших, чи, може, після вказівок старших?
  35. Які вказівки старші дають дітям?
  36. На якому місці й які таночки відбуваються – на полі чи вигоні, в хаті чи в стодолі (клуні)?
  37. Де є таночки з хустками?
  38. Чи вони свої, чи занесені?
  39. Де є жартівливі таночки з опудалами, з солом’яними дідами?
  40. Чи вони з того ж таки села, чи занесені?
  41. Такі таночки йдуть під пісню чи під музику?
  42. Хто в тих танцях бере участь?
  43. Чи не мають вони чого спільного з весіллям або святом Купали?
  44. В якій порі року водяться такі таночки?
  45. Чи вони поважні, статечні, чи жартівливі?
  46. На яких інструментах і за яку плату грали музики до танцю в старовину, а на яких інструментах грають тепер?
  47. Чи зможе хто з старих людей пригадати якийсь забутий давній старовинний танець?
  48. Чому він забутий?
  49. Чи пам’ятає хто танці сусідніх, дальших або ближчих сіл?
  50. Як їх танцювали в старовину?
  51. Чи сходяться коли-небудь сусідні села на танці в одне улюблене місце?
  52. Які танці тоді водять найохотніше?
  53. Як довго тривають хвилі таночків?
  54. Як довго тривали весільні таночки в старовину і тепер?
  55. Імена кращих народних танцювальних проводирів і музикантів.
  56. Чи мали вони які особливі відзнаки чи прізвища?
  57. Село приміське чи біля фабрик і заводів?
  58. Як впливають міські занесені танці на танці місцеві?
  59. Коли можна, то записати в ноти танцювальну пісню (одну або й більше), музичний супровід до танцю (один або й більше).
  60. Розпитати різницю між гопаком і козаком, між козаком і козачком.
  61. Питання, які відносять до танцю, треба ставити до ігор з танцями, що міцно зв’язані з народними обрядовими піснями, тобто веснянками, купальськими піснями, які є найвірнішими початковими джерелами народної хореографії.
  62. Де є танці відьом, упирів, вовкулаків і русалок?
  63. У якій порі року, дня, ночі, години ці танці водилися і хто їх водив?
  64. Чи були ці танці для розваги, чи, може, були вони зв’язані з обрядами?
  65. Назви обрядів демонічних танців.
  66. Де є танці чумацькі, вівчарські, рибальські, козацькі?
  67. Як поводилися в танцях козаки зі зброєю (шаблями, пістолями, рушницями, списами)?
  68. Як відбилося на українських танцях перебування в даній місцевості інших народів – росіян, білорусів, турків, татар і інших народів, про які чули в цій місцевості?

Маючи в своєму розпорядженні такі запитання, можна сподіватись, що між громадянами знайдуться бажаючі збирати матеріал, потрібний для розвитку нашої хореографії. Від них залежатиме дальший розвиток і хід розпочатої праці.

Дуже помиляється той, хто думає, ніби український балет вже де-небудь є, що хто-небудь його вже створив, де-небудь його бачив або чув про нього. Українського балету ще не було і нема: він ще в народі як матеріал. Те, що ми до цього часу бачили на сценах, на забавах та вечірках, – це тільки слабка або погана імітація, а здебільшого еквілібристика в українській одежі під неможливо швидкий темп українського козачка.

Народні сольні й фігурні танці, хороводи мають свою красу і свою особливу мову, яка завжди свіжа, нова і мила, вони наповнюють душу естетичним задоволенням так, як всяка народна творчість, і не втомлюють, як яке-небудь інше невиразне і мало кому зрозуміле штучне танцювальне мистецтво.

Наш балет, якщо йому судилося коли-небудь народитись, мусить бути народним, своєрідним, а таким стане він тоді, коли в нього увіллється багатство народного танцю з його мальовничими фігурами й широкою,нічим не обмеженою фантазією думок і коли він буде перейнятий духом веселих танцювальних пісень, повних кипучості, енергії, бадьорості та невимушеної щирої розваги справжнього народного життя.

Отже, щоб у майбутньому побачити такі балети, треба, перш за все, спільними силами збирати відповідний танцювальний матеріал так само пильно, обережно і з любов’ю, як пісні, музику, ігри, байки, казки, оповідання, тобто, як кожну цінну старовину, як всяке мистецтво й творчість нашого народу.

Наприкінці мушу коротенько відповісти на одне запитання, що його мені іноді ставлять ті, хто цікавиться українським танцювальним мистецтвом, а саме: “Чи були у нас спроби хоч інколи епізодично показувати глядачам народне хореографічне мистецтво?” У відповідь на це питання доводиться зауважити, що перші спроби вже були введені нашими відомими театральними діячами, про що згадується при описі херсонських танців у “Теорії українського танцю” в третьому розділі. Крім того, за прикладом перших діячів, ставляться ще й тепер майже по всіх трупах: 1) деякі веснянки й хороводи в п’єсі “Маруся Богуславка” та в “Бондарівні”; 2) весільні обряди в п’єсах “Дві сім’ї”, “Прислужники”, “Зальоти соцького Мусія” і 3) купальські ігрища в п’єсі “Ніч під Івана Купала”.

Показані в тих п’єсах обряди з піснями та хороводами не були настільки закінчені й оброблені, щоб можна було винести враження, що перед глядачем пройшла якась цільна музично-хореографічна хвиля. Це було тільки перенесення на сцену того чи іншого моменту, взятого з веснянкового, весільного чи купальського обряду і поставленого на сцені як епізод, додаток, прикрасу, що потрібні для цілості самої п’єси. Враження глядач, безумовно, виносив і темпер виносить саме миле й гарне, але який це буде чудовий вклад у літературу, коли появиться твір, в якому нам покажуть цілі обряди в окремих картинах, які будуть вірною копією народного життя й будуть перенесені на сцену з танцями, розмовою та жартами, як нерозлучними складовими елементами, зв’язаними з відповідним моментом обряду.

Дещо (хоч дуже мало) мені удалося зробити при допомозі покійного М. В. Лисенка, а, головне, при допомозі відомих громадян Вадима й Данила Щербаківських, М. Павловського й художників В. Кричевського та М. Бойчука і поета М. Рильського. Перший звернув мою увагу на деякі місцевості, що в них йому самому доводилося бачити оригінальні народні таночки. Один з них, тобто танець “Роман”, мені удалося записати при допомозі братів поета Рильського в селі Криве, на Київщині. Була навіть написана небіжчиком-композитором і музика, але вона, попавши в нелюдяні руки, на жаль, загинула. А шкода. Бо, як мені відомо, композиція була складена під час танцю селян, які, скінчивши роботу в полі, тобто жнива, вертали додому і по дорозі завернули на майдан перед тим будинком, де гостював покійний композитор. Селяни співали тоді чимало пісень, танцювали свої таночки й виконали “Романа”. Композитор захопився тим таночком так, що побажав, щоб йому викотили на веранду піаніно. Волю композитора було виконано, і весь гурт селян і селянок довго-довго танцював під звуки піаніно і сільського оркестру. Не дуже складні танцювальні мелодії “Романа” композитор зумів оздобити всілякими музичними додатками і ефектними прикрасами, аж тричі провів танцювальні теми й, треба сказати, що цей твір, може, був би першим в нашій музичній літературі, з якого можна б вичитати погляд композитора на танцювальну (125) музику і зрозуміти ті хвилини, які переживала його душа під час таночків. “Роман” лежав захований між іншими творами автора, і він програв мені його тільки тоді, коли я вернувся з подорожі з села Кривого.

Інші таночки – “Василиха”, “Рибка” і “Шевчик” – записані мною в селі Шпичинцях, на Київщині, при допомозі вищезгаданих осіб. Свої думки, спостереження і записи я передав композиторові Лисенкові, який з великою охотою написав до них відповідну музику і подарував мені свої рукописи для наступних моїх потреб. Усі твори вміщено в музичному додатку наприкінці “Теорії українського танцю”.

Був ще час за життя покійного композитора, коли я зібрав гурток молоді і почав з ними вивчати український танець. Запальний гурток з 12 осіб пішов на мій заклик і через якийсь час виступив у клубі “Родина”, де були виконані “Аркан”, “Роман” і гопак з села Кривого. Зацікавлення до танцю росло, й громадяни щосуботи заповнювали зал клубу, тим більше, що й сам композитор, бачачи поривання молодих танцюристів, сам грав залюбки до танців. З тим гуртком мені доводилося не раз виступати на сцені театру Садовського в опері “Галька” і в інших народних п’єсах.

Одним з видатних хореографічних вечорів на сцені був вечір у театрі Садовського 21 квітня 1912 р. Тоді на сцені йшли третя дія “Гальки”, перша дія “Пісні в лицях” і веснянки. У першій п’єсі був поставлений “Аркан, а в другій – “Роман”, гопак із села Кривого і два херсонські танці. Від того часу почахло щораз більше рости зацікавлення танцями серед громадян і молоді. Веснянки перейняв хор студентів та курсисток під орудою Кошиця і вважав за свій обов’язок виконувати їх кожного року у великому жіночому складі. Веснянки йшли на сценах не тільки в Києві, але й були перенесені трупою Мар’яненка в Єлисавет , Одесу, Черкаси, Вороніж і Полтаву.

Веснянками зацікавилися наші педагоги дошкільного й шкільного виховання, і тепер, певно, нема дитячого садочка, де б не вивчалися ті чи інші веснянки з іграми і таночками.

Крім тої праці в галузі української народної хореографії, що почалася в 1912 р. і продовжується тепер на очах світового громадянства, мені більше невідомо про подібну роботу з боку інших осіб чи гуртків. Можливо, що є де-небудь працівники, які також обробляють подібну наукову справу. Дуже, дуже цікаво почути про їх працю, знати їх спостереження і познайомитися з їх зібраними матеріалами.

…У Галичині танцювальна справа поставлена краще. Народні танці – “Коломийка”, “Гуцулка” і “Аркан” – стали улюбленими танцями на всіх вечірках і всенародних забавах. Слава про їх красу далеко лунає поза межами Галичини. Пізніше я подам окремо опис тих таночків.

На сцені народного галицького театру виконується фігурний козачок у 4 пари. Він, щоправда, красивий, багатофігурний, але усі фігури створені танцюристами або балетмейстерами на взірець балетів, які ставляться польськими балетмейстерами в польських операх і оперетах. Коли такий балетний козачок може подобатися і вражати, то хіба тільки через те, що всі його фігури проходять доволі скромно, не по-цирковому. Такий балет, щоправда, не дає нічого для душі, він тільки технічний, бавить око й показує різноманітність рухів, низку мудро зв’язаних фігур. Він хоч і вражає своєю технікою, але було б дуже бажано, щоб балетмейстери ознайомилися зі справжніми народними рухами і не примушували б артистів виконувати викрутаси своєї фантазії.

Ось кілька слів, які я вважав за потрібне сказати, щоб познайомити громадян з новою галуззю нашого народного мистецтва і з тим шляхом, яким воно розвивається. Дальша доля розвитку цієї галузі – в руках самих громадян. Пам’ятаймо, що за нашою чудовою піснею перше слово належить нашому народному танцю. Коли ми полюбили сестру пісню, то полюбімо ж її брата – танець, який ще десь блукає в народі й шукає собі пристановища.